Чи актуально досліджувати сьогодні ромський геноцид? Що відбувалося під час Пораймосу на Закарпатті? Чому критичний погляд на націонал-соціалістичну історію все ще є актуальним? Які сторінки історії ще не до кінця розкриті? На ці питання ми спробуємо надати відповідь через мистецтво та музику.
Допомогти сучасному поколінню формувати пам’ять про переслідування ромів під час Другої світової війни варто залучаючи саму молодь, що і було зроблено при досліджені історичних фактів, підготовки та постановки документальної вистави «(Не) моя історія. Музика». У цьому сюжеті ви теж зможете довідатися історії п’яти ромських музикантів, яким вміння грати на скрипці не тільки врятували життя у часи Пораймосу, але і пережити жахи радянського Гулагу.
«Дюла Галамбоші – про музичну обдарованість якого ходять легенди і досі».
Завжди гарно одягнений, у фраці, зі скрипкою в руках, таким він запам’ятався сучасникам. Проте мало відомо про його трагічну долю.
Дюла Галамбоші – про його музичний талант ходять легенди. Якщо музикант хотів дати собі оцінку, то міг сказати «я грав у ансамблі Дюли Гамбоші». Дюла Галамбоші оточував себе щирими і добрими людьми.
Дюла Галамбоші народився 13 лютого 1911 року у родині музиканта. Його батько Йожеф Галамбоші був відомим у музичному світі нашого краю дипломованим скрипачом. На той час у нього за спиною був величезний досвід концертної діяльності. Адже з 13-ти років він виступав разом із оркестром батька та разом із ним гастролював по всій Чехословаччині та Угорщині.
У 1940 році він одружився з Іриною Боловк, яка також була з музичної родини. Під час війни він, незважаючи на всі труднощі та поневіряння, гастролює у Будапешті, а під час бомбардування угорської столиці (з початку 1944 року) змушений виїхати додому, до Мукачева.
Тут він влаштовується скрипалем у відомому на той час ресторані «Чіллаг» («Зірка»). Однак восени 1944 року в цьому ж ресторані з ним стався трагічний випадок, що наклав відбиток на його майбутнє життя. Якось у ресторан зайшли два офіцери Радянської Армії. Напившись, вони посварилися між собою, вихопили пістолети та почали стріляти один у одного. Одна з куль потрапила в око Дюлі, що сидів у цей час за роялем. Згодом він осліп на це око.
Ця трагічна випадковість не зламала долю музиканта. У 1952–53 роках в Ужгороді створюється ансамбль «Угорські мелодії». Його творцем та керівником став Галамбоші.
Скрипка рятувала життя не тільки високопрофесійних музикантів, але і сільських музикантів також. Таку історію нам розповіла донька Ганна Василівна Тирпак із села Рудніковка на Закарпатті.
У долі яскравої людини, видатного ромського музиканта – Йосипа Гейзовича Потая тісно пов’язані два поняття: трагізм особи і трагізм епохи. Велич злета долі музиканта і жорстокість концтаборів.
Народився Йосип Гейзович Потай 27 березня 1922 року в м.Ужгороді, в сім’ї музиканта-скрипаля. Батько намагався дати сину добру освіту. Йосип закінчив шість класів угорської школи, а потім приватно брав уроки у вчителя музики, який навчив його нотній грамоті, допоміг оволодіти музичною майстерністю гри на скрипці, яка стала його долею, його годувальницею, його музою. Як і всі молоді люди того часу, вже в 17 років заснував свою музичну групу і почав заробляти на життя, відточуючи при цьому свою музичну майстерність.
Проте доля склалася інакше. Восени 1943 року його призивають до армії. Під містом Сентешом потрапив у оточення, а потім у полон. Довелось випити повну чашу поневірянь та знущань над людською особистістю, здолати важкі тілесні і духовні тортури. Як військовополонений, пішки пройшов майже всю північ Румунської території:, де знаходився великий концентраційний табір. Звідси у товарних вагонах їх відправили у Тамбовську область, місто Маршанськ, де пробув більше двох років. Це був величезний концтабір військовополонених, де разом з угорцями були поляки, румуни, японці, німці. “Коли нас привезли у Тамбовську область”, – згадує Йосип Гейзович, – була вже зима. На вулиці було вночі до 42 градусів морозу. Бараки були зроблені з необтесаного кругляка, через шпарини проходив вітер зі снігом. Видали нам ватні штани та фуфайки. Ми мусіли пришити на них свій номер, який я до сьогодні пам’ятаю – 64. Годували нас дуже погано. Багато тих, хто зі мною були з Закарпаття, там і померло. Мене врятувала музика. Знайомство з новими людьми підказали мені, що серед полонених є майстри музичних інструментів. Вони зробили мені саморобну скрипку. Іншим – кларнет, бубен, роздобули акордеон. З створеним ансамблем ходили від бараку до бараку і розвеселяли людей музикою. Так ми рятували себе, допомагали вижити іншим.
Донька Йосипа Гейзовича Потай Габриела Боді на концерті в Палаці «Україна» в 1992 році
У 1947 році нам стало відомо, що Закарпаття приєднано до СРСР. Адміністрацією табору було вирішено відпустити закарпатців додому. “Нас зібралось біля 15 хлопців, – згадує Йосип Потай, – ми сіли тихенько у поїзд на третю поличку і так доїхали до Львова. А з Львова 2 тижні гірськими стежками пішки добирались до Мукачева. Ночували в лісі, просили у людей хліб, щоб прожити. Тільки у серпні повернувася додому в Ужгород. Довго мене потім викликали до різних установ, з’ясовуючи особу. Потроху налагоджувалось особисте життя”. З 15 серпня 1947 року Йосип Потай почав працювати у музичному ансамблі ресторану “Верховина”. У 1967 – 73 роках працював у широко відомому не тільки у Закарпатті, але й за межами України у ансамблі “Угорські мелодії”. Під час гастролей по Сибіру, випадково гуляючи по його вулицях, впізнав церкву, яку він бачив, коли знаходився в одному з пересильних таборів. На сцені, під час вечірнього концерту йому стало погано: не витримало таких спогадів серце. Після концерту зразу ж поїхав назад додому і більше не виїзджав на гастролі.
«Останній цимбаліст ХХ століття»
Таким є Аладар Йожефович Русин, 1918 року народження, ром за походженням.
Народився 29 вересня 1918 року в м. Ужгород у багатодітній сім’ї. Першим музичним вчителем був дядько Аладар Галамбоші, який не мав власних дітей і забрав здібного хлопчика на виховання до себе. З семи років він наполегливо навчав свого племінника гри на цимбалах.
Під час Другої світової війни виконував трудову повинність на лісоповалах у с. Кострино – рубав дерева для потреб фронту. На суботу і неділю приїздив додому, щоб побачитись з родичами. Тільки після війни дізнався, що на горищі в будинку, де він проживав (Мукачевська 11), ховалась сім’я євреїз з 6 чоловік, що мали бути би вивезені під час Голокосту. Тільки у 1956 році під час гостролей Закарпатського народного хору в Польщі Аладар Русин побував у концтаборах Аушвіц та Освенцим і зрозумів, куди вивозили євреїв із Закарпаття.
Із розповіді Тиберія Олександровича, внука Бейли Кандри: «Я розповім вам про своїх предків музикантів і про себе, якщо ви надрукуєте мою розповідь, починаючи з прадіда. Адже мій прадід Бейло Кандра був відомим придворним музикантом у імператора Франца-Йосифа (альт-скрипка). Свої знання передавав своєму сину, а моєму дідові, теж Бейлові. Бейлу-молодшому було 14 років, коли почав грати в оркестрі у берегівському ресторані “Роял” зі скрипалем Дьордєм Корені.
Під час Другої світової війни, коли зруйнували міст через Дунай у Будапешті, то 4 угорці й 2 роми-альтисти Лайош Янов і його дід Бейло Кандра змайстрували пліт і перепливли на другий берег Дунаю, але там їх зустріли російські солдати. Пролунала команда: “Руки вгору! Здати зброю!” Проте це була не зброя, а скрипка-альт, яку захопив з собою мій дідо. Вона трохи більша за звичайну скрипку, і солдати, побачивши футляр, подумали, що то якась зброя.
Ромский музичний колектив, по центру – Аладар Йожефович Русин
Та дідо, який протягом війни вивчив і розумів деякі військові команди та російські слова, почав показувати руками, імітуючи гру на скрипці, й промовляв слово “музика”. Тоді солдати відійшли й запропонували йому відкрити футляр. Побачивши скрипку, попросили діда заграти. А дід Бейло знав кілька російських романсів, такі як “Очи чёрные”, “Я вас любил” та ін. А ще у Будапешті до рук ромських музикантів потрапила платівка з піснями у виконанні Леоніда Утьосова. Їхній оркестр їх усі досконало вивчив. Ці пісні перемінно почали грати і дід Бейло, й Лайош Янов. Російські солдати зраділи, почувши рідні мелодії, вони були дуже задоволені. Наслухавшись вдосталь, вони всіх відпустили. Дали довідку з печаткою, що музиканти недоторканні і можуть вільно їхати в Закарпаття. А ще подарували їм цілий рюкзак продуктів. Так скрипка врятувала життя дідові та його друзям.»
Внук Бейли Кандри – Тиберій Олександрович, продовжив історію славетного роду ромських музикантів, керував ансамблем “Угорські мелодії”, а згодом ансамблем “Унг Ромен”. Досконало і віртуозно володів скрипкою, на якій міг вигравати солов’їні мелодії. Легко, ніби граючись виконував складні твори на акордеоні. Імпровізував джазові мелодії на роялі так, що перехоплює подих.
Тиберій Олександрович на презентації книги «Енциклопедія ромського музичного мистецтва Закарпаття»
Тиберій Горват з дружиною Едітою
Музика врятувала життя багатьох ромських музикантів і на жаль кращі мелодії та пісні творилися під час переслідувань, Пораймосу. Така ж трагічна історія написання ромського гімну – «Опре рома», більш відомого як “Джелем, джелем”.
Ярко Йованович, відомий ромський музикант, в’язень трьох концтаборів
Мелодія пісні “Джелем, джелем” стала відомою в Європі і за її межами в кінці 60-х років ХХ ст., завдяки фільму сербського кінорежисера Олександра Петровича “Збирачі пір’я” (інша назва “Я зустрічав і щасливих ромів”).
У квітні 1971 року в Лондоні відбулось засідання першого Конгресу Міжнародної Ромської Унії, під час якого відомий ромський музикант Ярко Йованович, в’язень трьох концтаборів, у яких він втратив батьків та всіх рідних і словацький ром Ян Цибуля представили оновлений текст пісні “Джелем, джелем”, яка була присвячена стражданням ромського народу під час війни.