Перегляньте повний відео-тур
На передодні та під час Другої світової війни на Закарпатті впроваджувалася антиромська політика, обмежувалися права ромів, в багатьох населених пунктах піднімалося питання про їх висилення за межі міст, а згодом їх забирали до примусових трудових таборів, готували до відправки у концтабори.
За історичними даними на території СРСР, у тому числі Україні, під час німецької окупації (у 1941-1944 рр.) було знищено до 50 % ромів (біля 30 тис. людей). За підрахунками істориків кількість знищених ромів в рази більша.
Дії щодо ромів мали всі ознаки геноциду. При цьому можна зустріти різну термінологію – «Калі траш» (у перекладі з ромської означає «чорний жах»), також використовуються терміни «Самударіпен» та «Пораймос». Водночас більш поширеним для означення геноцид ромів є термін «Пораймос», який був запропонований ромським активістом Яном Хєнкоком (Ian Hancock). І з ромської мови у перекладі вказаний термін на думку Яна Хєнкока означає «знищення».
Різна термінологія обумовлена відсутністю у ромів єдиної мови і водночас присутністю різних діалектів, що зумовлює ситуацію, коли навіть роми, що проживають в одній державі, але різних регіонах, розмовляючи ромською мовою, можуть один одного не зрозуміти. На міжнародному рівні поширеним став саме термін Пораймос.
Закарпаття було частиною Угорщини, яка впроваджувала подібну з Німеччиною політику, будучи її союзницею у Другій світовій війні. Угорська політика щодо ромів була пов’язна із знищенням антисоціальних елементів, до яких і відносили ромів.
В Ужгороді теж постало питання про виселення ромів за межі міста. Для вирішення цього питання бли задіяні різні відомства та посадовці, – мер міста Ужгорода, інженерний відділ, санітарний лікар, управління королівської поліції.
В першу чергу урядовці мали на меті об’єднати два великі поселення ромів: з урочища Мочар по вулиці Берчені та Радванки. Перенести табори планували подалі з міста, ближче до лісу. При цьому не враховувалася ані думка ромів, ані відсутність умов для проиживання на новому місці.
Щодо Ужгороду, то збереглося найбільше документів, які підтверджують наміри виселити ромів з міста. Перший документ був підписаний міським головою 3 березня 1942 року. Ось про що в ньому говориться: «Некомпактно розташовані циганські поселення ми повинні ліквідувати, і поселити циган у одному таборі, у придатному для цієї мети місці. Найбільш придатним для цієї мети є визначення території, яка знаходиться за межею міста, за мостом потічка Кадубець, на шляху, який веде в сторону с. Петровце, тому, що ця територія не знаходиться у місці подальшого розвитку міста Ужгород, і не існує загрози тому, що через деякий час вона буде забудовуватись містом.»
З початком військових дій на Східному фронті, ромських чоловіків почали забирати до війська королівства Угорщини та у табори примусових робіт на «лінії Арпада».
Крім того, починаючи з березня 1942 року щодо ромів, як і євреїв починається робота місцевих органів влади з перепису та фіксації ромського населення, визначення точного місця їх проживання, спостереження за переміщенням в інші населені пункти.
Був проведений повний перепис ромів міста Ужгород. Всього на березень 1943 року є точний перелік ромів: у поселенні на вулиці Берчені проживало 56 родин , що складало 284 особи.
Чітко стежилось за переміщенням ромів: до якого населеного пункту вони переїзджали з міста Ужгород та фіксувалася нова адреса. Подібна робота проводилась і щодо євреїв. Фактично, майже одночасно на березень 1943 року щодо цих двох національних меншин – євреїв і ромів по всьому Закарпаттю були сформовані списки мешканців. Все було готове для вивезення у табори. Проте, угорський уряд зволікав з виконанням відправки євреїв і ромів з території Угорщини та Закарпаття.
Вказана політика призвела до обмеження прав ромів та їх дискримінації. Саме тому ром Андраш Горват, житель села Сюрте, довгий час не міг отримати дозвіл на право легально займатись торгівлею ношеного одягу.
Звернувся він із заявою про надання дозволу 10 листопада 1943 року. Через те, що він був ромом, йому відмовили. І тільки після повторного звернення, він отримав дозвіл у 1944 році.
Ще одна чорна сторінка Пораїмосу в Закарпатті – це примусова праця у сільському господарстві. Вона була започаткована ще у 1940 році і торкалась в основному ромських жінок та їх залучення до сезонних робіт. До примусових сільськогосподарських робіт залучались на основі розпоряджень, опублікованих у місцевій пресі.
Про залучення до примусових робіт розповіла Берки Параска з м. Виноградів в інтерв’ю, що було опубліковано у книзі «Білий камінь з чорної катівні».
Цитуємо: «Під час війни батька забрали жандарми з хати і ми більше його не бачили. Його забрали в угорську армію, він був поранений. Повернувся додому і його забрали у трудовий табір, що знаходився поблизу Воловця, де будував оборонні споруди на лінії Арпада. Там важко робив, його дуже били, знущалися і сміхували. Залишився живим, бо втік з Воловця. Не зважаючи на те, що у мене було двоє маленьких дітей, мене забрали на роботи у полі поблизу Севлюша. Цілими днями працювали на полі, додому ходили пішки, а ранком знову нас виганяли на роботу. Двоє діток залишались вдома самі, невдовзі захворіли і померли. А коли чоловік повернувся з табору, то діточок у нас більше не було.»
Після того, як останній ешелон з євреями покинув Закарпаття, у липні 1944 року, на основі рішення уряду Угорщини, приймається постанова про створення таборів-гетто для ромів.
Для місцевого населення публікуються статті про необхідність таких заходів. Наводяться приклади про ізоляцію та поміщення ромів в табори примусової праці та концтабори у Німеччині та інших країнах.
Алфелді Дьордь, технічний радник у своїй статті, розміщений в «Карпаті Гіродо» від 11 липня цього року пропонує, цитуємо : «зібрати циган, що уникають роботи у табори, де була би обмежена для них можливість пересування, де вони під жорстким контролем повинні були би працювати, де би вони завжди були під лікарським наглядом».
В постанові влади чітко ставилися вимоги створити закриті табори-гетто для ромів у місцях компактного проживання в Берегові, Мукачеві, Сваляві, Рахові, Чопі.
На основі вказаної Постанови приймається і відповідна Збірка правил про життя у таборах. У Правилах зазначалося, що «сьогоднішній спосіб життя циган, проживаючих на території міста Ужгорода, шкідливий з точки зору охорони здоров’я, суспільної моралі та суспільної небезпеки, і також з економічної точки зору, і для внесення змін у даний стан створено збірку правил».
Вже із червня – липня 1944 року в Закарпатті всі роми проживали в закритих таборах – гетто, які були огороджені колючим дротом, вхід до яких здійснювався через одні вхідні ворота, біля яких стояли угорські жандарми. Ромам не можна було виходити у місто, тільки у супроводі поліцейських.
Події кінця літа 1944 року насторожувала ромів, оскільки розпочались акції, що принижували їхню людську гідність. Була проведена примусова санітарна обробка населення. У всіх чоловіків і жінок було на лисо пострижене волосся. І чоловіків примушували стригти волосся у своїх жінок, дітей. Одяг був продизенфіковано в спеціальних камерах, а потім ще вогким люди мусіли його одягати. У таборах розпочався голод, оскільки роми не мали змоги вийти у місто у пошуках праці. Продуктів, що завозились у табір-гетто не вистачало на всіх.
Чорне крило Пораймосу торкнулося всіх ромів Закарпаття. Спочатку чоловіків забирали примусово до військових частин, де вони копали траншеї, будували бліндажі на лінії фронту. Пізніше як чоловіків, так і жінок, а інколи і дітей забирали у табори примусової праці на будівництво «лінії Арпада». Жінок, які залишались вдома самі з дітьми відправляли на примусові роботи у сільському господарстві.
Апогеєм Пораймосу ромів Закарпаття стало створення по всьому краю таборів-гетто, де роми перебували понад три місяці в ізоляції і їх готували до депортації у концтабори. Тільки наступ радянських військ у вересні – жовтні 1944 року не дозволив уряду Угорщини знищити ромів.
Більше інформації Ви знайдете у відео-турі.
The creation of this video became possible for you thanks to the implementation of the project by the public organization KAPL “Vested”. Developped with the support provided by the Foundation “Remembrance, Responsibility and Future”(EVZ). This publication does not represent an expression of opinion by the Foundation EVZ. The author(s) bear(s) responsibility for the content.
