Картування  місць насилля над ромами Закарпаття в роки Другої світової війни здійснене в рамках співпраці громадських організацій Ужгорода КАПЛ «Вестед» та ЗОМГО «Гідність» (Патів), за підтримки «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (нім. – Stiftung Erinnerung, Verantwortung und Zukunft, скор. – EVZ).

Позначені на карті Закарпатської області населені пункти та цитати ромських очевидців та жертв тих років зібрані та систематизовані на основі опублікованих джерел (публікацій, статей, книг, монографій).

______________________________________________________

Населені пункти Закарпатської області, в яких зафіксовані випадки фізичного та психологічного насилля по відношенню до осіб ромської національної меншини у 1939-1944 роках:

1. Ужгород.

Йосиф Горват: «Зі слів мого батька, у 1943 році наш табір був оточений колючим дротом. Жителям табору, близько 50 хат, забороняли виходити з нього… Батька змушували вручну грузити камінь на підводи і возити на залізничну станцію, а там навантажувати вагони»;

Єлизавета Косору: «Велике горе прийшло до ромів… З перших же днів це місце (Мочар – сучасний мікрорайон Шахта) було оточене колючим дротом, створено гетто.  Ромів, котрі були більш-менш здорові, мобілізували на різні примусові роботи». Жінка також розповідала про смерть у таборі свого старшого брата Янчо від осколку вибухової речовини.

Юрій Бругош: «… Табір оточили колючим дротом, на воротах стояли жандарми і солдати з гвинтівками… На початку 1943 року всіх жителів насильно, під загрозою розстрілу, погнали до електростанції, що була побудована на водопровідному каналі. Там була невеличка баня. Всіх жителів змусили поголити голови…»

Божена Бучко: ««Під час війни німецькі солдати забирали євреїв у машини і відвозили у гетто. Воно було розміщено неподалік залізничної станції, на вулиці Мукачівській… Звідти я допомогла втекти єврейці… Я Гелені (мала прізвище Горват) носила їсти». Згодом Гелена виїхала жити до Словаччини у м. Кошице.

2. Чоп.

Юрій Бругош: «Дід вирішив втекти (з Ужгорода), користуючись обставинами… Поблизу Чопа наздогнала його колона танків… А діда з возом роздавив танк».

Єлизавета Тирпак: «Всі роми з Чопа були підготовлені до відправки до концтаборів. За цим слідкувала німецька адміністрація та угорські жандарми. Для відправки людей до таборів смерті з фронту бойових дій відкликалися товарні поїзди з вагонами. Роми Чопа півтори доби просиділи без їжі в цих товарних вагонах і навіть чули звуки канонади з фронту, що наближався. І тільки через те, що ці вагони вже знадобилися для евакуації військових, людей терміново випустили з вагонів і вони залишились живі». Про ці епізоди також згадує ром Рудольф Салко у  документальному фільмі «Сповідь. Живі свідчать» (2012 р.).

3. Сюрте.

Ліза Іванчик: «… За цей період всіх жителів ромського поселення в селі Сюрте примусово «дезінфікували», у всіх жителів обстригли волосся, а одяг обробили спеціальним розчином. Хоча на вулиці був листопад (1943 р.), роми повинні були одягнути на себе цю вологу одежу».

4. Холмок.

Юрій Фенеш: «У грізному 1944 році коли наближався фронт, 1 серпня мене і ще 1500 хлопців було призвано на виконання трудової повинності: рили окопи і траншеї, засипали дороги, ями, що утворювались після бомбардувань. Відкопували зі зруйнованих будинків мертвих, ховали їх. З міста Нодькошино перевели до міста Гедоли, де працювали до листопада 1944 року». Юрій Фенеш – це єдиний ром із Закарпаття, який мав посвідчення про перебування в австрійському концентраційному таборі Віллах (Villach).

5. Тарновці.

Ема Наці: «… А я, взявши найнеобхідніше, вирішила втекти туди, де мала рідних, – у сусідню Словаччину. Там у Дреньовцях були рідні, котрі могли дати сякий-такий прихисток… Та ж «ромська пошта» доносила: в Павловці (тепер Павловце-над-Угом, Словацька Республіка) розстрілювали непокірних ромів».

6. Великі Геївці.

Маргарета Лакатош: «Від нас німці та мадярські жандарми (пір’яники їх називали) забрали коня, десять мішків зерна, всю живність, добрі речі… Я плакала, як інші ромки табору, пробувала цілувати руки старшого з-поміж тих, що привів солдатів і жандармів. Та він копнук (відкинув) мене за кілька метрів глянцьовим чоботом».

7. Дубрівка.

Іван Калманович: Згадував про примусову працю ромів у трудових таборах.

8. Мукачево.

Микола Тейфел: «… У 1941 році ромів не турбували, а у 1942 році, у жовтні, забрали мене в армію… Коли до влади прийшов Салаші Ференц, ромів, румунів-напівциган відправляли на примусові роботи: копати канави, бункери… Згодом відправили в Угорщину у м. Кишуйсалат, а далі в Тисонано… Від тяжкої праці люди помирали».

9. Баркасово.

Магдалина Галамбош: «Мого батька, разом з іншими жителями – ромами села Баркасова, де ми тоді жили, весною 1943 року посадили у вагони на залізничній станції і відправили на лісозаготівельні роботи у Сваляву… Мого батька і ще 46 осіб було розстріляно за непокору. Додому з табору повернулося тільки троє».

10. Страбичово.

Арпад Муржа: «Рік 1944-й… Усе ромське населення було переписане за місцем проживання. Суворо було заборонено кочувати… А на початку вересня 1944 року угорські жандарми стали виганяти з хат усіх ромів села… Куди відправили чоловіків мені невідомо… Вели нас дорогою до будинку, який називався Ковнер-каштель (або Мукачівський палац Ковнера)… Майже три місяці суцільних мук. Жили в тісних кімнатах, перетворених у камери-гетто, по десять чоловік. Голод відчували постійно».

11. Берегово.

На факт існування ромського гетто в м. Берегово вказує А. Ленчовська: «Інтерв’ю ромів усе ж таки можуть висвітлити долю численних ромських громад на Закарпатті (служба в угорській армії; переслідування ромів угорцями; гетто в Берегові».

12. Косино.

Матільда Босаньї: «Мала 18 літ, коли в наш табір прийшли німецькі солдати… Наш табір перетворили на гетто, заборонили виходити за визначені колючим дротом межі… А одного разу… перестріла група жандармів і німецьких солдат… Побили до синців». М. Босаньї свідчила, що її малолітній син був убитий німецьким солдатом.

13. Вари.

Пірошка Форкош: «Весна 1943 року видалася напрочуд важкою. Прийшли німці, і всім заборонили покидати табір. А в ньому мешкало – до 150 ромів… Щоб якось прогодувати родину, батько найнявся до  багатого угорського газди і працював у лісі. Якось був виявлений склад снарядів у лісі. Батька змусили їх переносити. Один із снарядів, на горе, розірвався. Розірвало батька на багато частин, і для того, аби поховати його, довелося збирати їх докупи».

14. Виноградово.

Параска Беркі розповідала історію про вбивство жандармами у Севлюші (назва м. Виноградово до 1944 р.) ромського хлопця Муржі: «Кілька днів поруч на станції стояв ешелон, який був заповнений євреями. Серед них був і господар нашого будинку. Сусідський хлопчик кидав тим людям, котрі були в ешелоні, хліб, інші продукти… Зненацька почувся постріл. Куля влучила прямо в серце хлопчика. Він, як підкошений, впав».

15. Шаланки.

Параска Беркі: «Під час війни батька забрали жандарми з хати і ми більше його не бачили. Чоловіка забрали в угорську армію, він був поранений під містом Римосомботі в Угорщині. Повернувся додому, а його забрали у робочий (мунко) табір, що знаходився поблизу села Воловця… Мене забрали на роботи у полі поблизу Севлюша (тепер м. Виноградово)».

Михайло Маринка: «Все дійсно стало темним, коли до нашого табору увірвалися німці та пір’яники… Мене разом з усіма здоровими чоловіками забрали… Немало жінок були побиті, змордовані, згвалтовані… У Мукачеві поселили нас у будинку сліпих. Там було близько 700 чоловік з усіх навколишніх сіл. Поміж ромами було чимало євреїв. Чи не кожного дня нас відвозили на машинах на околиці Воловця… Виконували найтяжчі роботи… Багато з тих, кого відправляли на роботи, хворіли й вмирали».

16. Великі Ком’яти.

Іван Галамбіца: «У лютому 1944 року я був мобілізований на сільськогосподарські роботи в місто Медвегедєш… Я працював ковалем. Кував коней і лагодив вози для фронту. Приблизно у серпні 1944 року… мене забрали і відправили в Мукачево, у табір. Там було близько 3000 ромів. Табір знаходився там, де зараз обласна дитяча лікарня. Весь табір був обгороджений колючим дротом, виставлені пости і собаки вартували його».

17. Великий Березний.

Івана Фонтош: «Народився і жив у селі Великий Березний.  Весною 1943 року, коли вже посадили картоплю, у село прийшли німецькі солдати і угорські жандарми. Батько був старостою ромського табору. Тому він змушений був заставляти ромів працювати… Всіх відносно працездатних людей відібрали… повезли до села Люта… Вивезли нас під ліс… Потім під дулом рушниць кожного ранку заганяли в ліс і вказували місця, де ми повинні були рити землю, будувати переходи, бункери».

18. Люта.

Варвара Фонтош (уродженка с. Тур’я Пасіка): «Весною 1943 року у наше село увійшли німецькі солдати і угорські жандарми… Всіх жінок, навіть і тих, у кого були діти, у тому числі і мене, посадили на вози і вивезли у село Волосянку, а потім і в село Люта, де я і мама носили зрубані дерева з лісу. Чоловіки копали рови, робили бункери і дзоти».

19. Волосянка.

Варвара Фонтош (уродженка с. Тур’я Пасіка): «Весною 1943 року у наше село увійшли німецькі солдати і угорські жандарми… Всіх жінок, навіть і тих, у кого були діти, у тому числі і мене, посадили на вози і вивезли у село Волосянку, а потім і в село Люта, де я і мама носили зрубані дерева з лісу. Чоловіки копали рови, робили бункери і дзоти». Також Варвара Фонтош розповідала про використання у малих селах «душегубок» для євреїв.

20. Тур’я Пасіка.

Варвара Фонтош: «Весною 1943 року у наше село увійшли німецькі солдати і угорські жандарми… Всіх жінок, навіть і тих, у кого були діти, у тому числі і мене, посадили на вози і вивезли у село Волосянку, а потім і в село Люта, де я і мама носили зрубані дерева з лісу. Чоловіки копали рови, робили бункери і дзоти».

21. Зарічево.

Марія Тирпак: «У 1943 році нас, молодих жінок і дівчат, відправили працювати на полях пана Попенгейма, які були неподалік міста Сейкешфегервар, у село Мога… Весь час були під наглядом жандармів, які знущалися і били нас»

22. Раково.

Олена Фонтош: «Весною 1942 року у село зайшли солдати і жандарми… Посадили нас у вантажні вагони і відвезли через Ужгород у села Шомодьторнавци і Ференцпустош… Жили ми у великому сараї, де було ще 50 молодих жінок… Годували погано».

23. Свалява.

Явка Терпак: «В часи окупації було дуже тяжким життя місцевого населення. А що вже казати про ромів. Табір з приходом угорських окупантів перетворився у гетто, де люди чекали або вивезення в Німеччину в концтабори, або повільної смерті». Явка Терпак – єдина ромка Закарпаття, яка пройшла через радянську систему покарань у ГУЛАЗі.

Ференц Онуц: «Наша мама ходила по людях просити, та небагато їй давали: трохи картоплі та шмат мелайняника (так звався хліб з кукурудзяної муки)».

24. Родниківка.

Ганна Тирпак (зі слів свого батька): «Німці забирали людей (чоловіків). Діти плакали. Малі діти. Мама плакала. Не давала мого батька німцям. А вони їх забирали насилу. А там одній циганці, вона дійсно була циганка, не українка, відрізали її заплітку (косу). Гарна була жінка. Ганьба (стидно) таке казати, насилували тих, які їм понравилися».

25. Хуст.

Марія Луцак: «Восени 1943 року у табір зайшли німецькі солдати з угорськими жандармами… Брата й батька прилюдно повісили… 25 молодих жінок забрали з собою у німецькі казарми».

26. Горінчово.

Юрій Митрович (уродженець с. Довге): «Працював у господарів Довгого (село в Іршавському районі). У березні 1944 року… всіх працездатних молодих хлопців забрали з своїх домівок. Три дні ми перебували у пункті збору в місті Матесалка… Найздоровіших відібрали до роботи в Австрію у місто Лінц».

27. Рахово.

Анна Гренджук: «… У кінці березня 1943 року… батька забрали у каменоломню, де він разом з іншими чоловіками-ромами дробив камінь… Пізніше батька перевели в інше місце працювати, де за розповідями тих, хто повернувся, помер від тифу». А. Гренджук також вказувала на випадки сексуального насилля (згвалтування)  по відношенню до ромок з боку жандармів.

Ласло Рошташ: «… На початку літа 1943 року у наш табір приїхали солдати і жандарми. Від нас забрали корову і пару коней. Чоловіків, мого батька забрали у каменоломню, де його прикували на ланц (ланцюг), і він так відпрацював більше року… Кілька разів була побита і моя мама… Мого старшого брата, якому було 3 роки, солдат заколов штиком. Коли розпочався наступ руських, жінок (ромок і єврейок) посадили у сарай  і підпалили, але вогонь був не дуже сильним, вони дуже кричали і руські солдати їх звільнили».

28. Ясіня

Анна Ковач: «… На початку літа 1943 року у табір зайшли жандарми… Мого батька і старшого брата забрали на роботи у лісі… Всіх, хто залишився вдома, змусили пришити на одяг зелені звіздочки… Нас заставляли жити коло казарми, де ми прали одяг, форму солдатам, офіцерам. Вночі нас насилували».

29. Довге.

Юрій Митрович (проживав у с. Горінчово): «Працював у господарів Довгого (село в Іршавському районі). У березні 1944 року… всіх працездатних молодих хлопців забрали з своїх домівок. Три дні ми перебували у пункті збору в місті Матесалка… Найздоровіших відібрали до роботи в Австрію у місто Лінц».

30. Воловець.

Михайло Маринка (уродженець с. Шаланки): «Все дійсно стало темним, коли до нашого табору увірвалися німці та пір’яники… Мене разом з усіма здоровими чоловіками забрали… Немало жінок були побиті, змордовані, згвалтовані… У Мукачеві поселили нас у будинку сліпих. Там було близько 700 чоловік з усіх навколишніх сіл. Поміж ромами було чимало євреїв. Чи не кожного дня нас відвозили на машинах на околиці Воловця… Виконували найтяжчі роботи… Багато з тих, кого відправляли на роботи, хворіли й вмирали».